|
|
Пилипенко Іван ЯковичНезмінним є і Іван Пилипенко. Будь-яка пора року у художника насичена працею і творчістю. Не лише живопис, але й фотомистецтво, що посіло особливе місце й надає можливості зловити найбільш вражаючі моменти станів мінливої природи, життя і історії, щоб подарувати їх нам. Окрім такого розмаїття талантів Іван Пилипенко наділений найрідшим з них -спроможністю любити. Двері його "творчої келії", розташованої на території Києво-Печерської Лаври, завжди відчинені для людей, як і сам художник. Мабуть, майстерня у святих місцях - не випадковість: Іван Пилипенко, як і засновники Києво-Печерської Лаври, родом з Чернігівщини. Може, й дійсно патріархи підземного монастирю підтримують його працездатність і талант? Як знати... Але, безперечно, в кожній роботі Івана Пилипенка живе сяйво лаврських куполів. В творчості художника були періоди письма в темних тонах, але лише палітра з перевагою світлих тонів подарувала йому радість внутрішньої гармонії, лише вона дала відчуття єдності особистості художника та його живопису. Лавра дарує свою красу тим, хто здатен її побачити. Такою ж властивістю наділені народжені під дзвін колоколів, побудовані за законами іконопису, щирі, неначе молитва, полотна Івана Пилипенка, зіткані з найтонших різнокольорових частинок світла, що злилися в один колір, "подібний щасливому дню, зірваній квітці і зірці". Про це вражена творчістю майстра незнайомка написала так: "Роботи художника завжди виконані у світлих тонах, і через це створюється особливий настрій і особливий світ. Усе сповнене світлом. Проте це не світло Сонця або зірок, але інший, якийсь надзвичайний, той, що розчиняє кордони між предметами і з'єднує собою усе воєдино. Непрозоре прозорішає і виникає реальність на грані земного і небесного Світів, де Час і Вічність не виключають одне одного, але присутні одночасно, а природні кольори не зникають повністю, але повністю висвітлюються. В пейзажах неможливо визнати час доби: земна мить тут поступається місцем Вічності. Вони схожі між собою тим, що відображають не красу земної природи, а красу спокою Вічності і Світу". Можливо, ви написали чи подумали би інакше, але, можливо, погодитеся з тим, що для Івана Пилипенка характерні висока художня культура з яскраво вираженими рисами рафінованої інтелігентності й шляхетності, яскравість мислення, прагнення знайти і подарувати глядачам тонкі і лаконічні асоціативні формули, що рівноцінні його духовним злетам. Саме вони притягують до себе і поважних, і дуже поважних гостей. Нерідко, відвідуючи майстерню, гості пропонують і йому нанести візит. Після знайомства з роботами Івана Пилипенка посол Норвегії в Україні пан Освінд Нордепіттен, а також супроводжуючі його депутати парламенту запросили молодого художника познайомитися з країною фіордів. Так Іван Пилипенко відвідав країну Санта Клауса. В творчості українського художника присутнє те загальнолюдське, що дозволяє людям, котрі належать до інших культур, розуміти його мистецтво, відчувати імпульс, адресований до їх почуттів. Один незнайомець, відвідавши майстерню художника побажав придбати роботу. Виявилось, що цінитель творчості ніхто інший, як власник відомої лондонської галереї модерного мистецтва. Іван Пилипенко виразив сумніви з приводу того, як впишуться його роботи в контекст колекції. На що галерист відповів: "Такі картини я купляю для душі". У 1992 році Івана Пилипенка було запрошено на стажування у Великобританію в арт-коледж Челтонхема, де він не лише вдосконалював професійну майстер¬ність, але й знайшов нових друзів, здобув добру мовну практику. Ще коли вперше потрапив за кордон - до Праги -найкращий студент Академії вирішив зайнятися вивченням іноземних мов. Стимулом стала відсутність майстерні по закінченню вузу і прагнення подорожей. З етюдником він відвідав усі європейські країни, але навіть храм Аполлона у Греції не так вразив його уяву, як Італія. Вона зайняла особливе місце в його душі і творчості. Знову і знову виникають на полотнах, неначе міраж, неначе сон, казково чарівна Венеція, собор Святого Марка, ажурний палац Контаріні Боволо, канали Канареджио і Гранде, острови Сан Джорджо Манджоре, Сан Мікеле... Художник ще довго буде писати свою Венецію. Він знав і полюбив її задовго до подорожей - по витворам великих майстрів "венеціанської школи" за часів навчання, в період стажування в 1994-1997 роках в творчих майстернях асистентури при Національній Академії образотворчого мистецтва і архітектури у професора Миколи Стороженка. Після далеких подорожей особливо манить тиша і умиротворений спокій Лаври. Туди художник поспішає за благословенням, натхненням та енергією, щоб віддати їх живопису і тим, хто довірив йому своє майбутнє, - як колись він сам вірив викладачам Київського художньо-промислового технікуму (тепер інститут імені Бойчука), де здобув основи знань; Віктору Зарецькому, у приватній школі якого відточував майстерність живописця; і особливо Миколі Стороженку - в його майстерні храмового живопису і культури Національної Академії образотворчого мистецтва і архітектури художник навчався, а тепер, за його словами "має честь викладати". Після денної праці художник знову поспішає побачити вечірню Лавру, попрацювати в майстерні, щоб не було поводу закрити колись відчинені двері і не зрадити собі, як вірна нам природа, на щастя, поки що - не міняє свої Закони. //Художники України. Людмила Корнієнко. [Головна] [Картини] [Біографія] [Публікації] [Контакти] |
|
